В постанові №753/7281/15-ц від 23 січня цього року Верховний Суд України зазначив:

«Законодавство в деліктних зобов’язаннях передбачає презумпцію вини заподіювача шкоди; якщо в процесі розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди. Доведення відсутності вини у спричиненні шкоди відповідно до вимог ст.1166 ЦК покладено на відповідача.».

Як адвокат, вважаю за необхідне зазначити, що встановлення «презумпції вини», хоча б і в цивільному праві, річ небезпечна та може завести правозастосування дуже далеко від права і справедливості.

Варто розібратись, чи справді законодавство передбачає «презумпцію вини» заподіювача шкоди. Може Верховний Суд побачив те, чого в законодавстві нема?

Мабуть почати треба з того, що згадана постанова є наслідком розгляду Верховним Судом у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного Цивільного Суду в порядку спрощеного позовного провадження касаційної скарги публічного акціонерного товариства «Страхова компанія «Універсальна» на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 26 серпня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києві від 15 жовтня 2015 року.

Фабула справи полягає в тому, що певна страхова компанія, відшкодувавши своєму страхувальнику матеріальний збиток від пошкодження транспортного засобу, звернулася до суду з регресною вимогою до заподіювача шкоди.

Відмовляючи в задоволенні позову страхової компанії, суд першої інстанції виходив із того, що, на обґрунтування вимог про стягнення шкоди в порядку регресу, позивач посилається на лист Дарницького районного управління ГУ МВС у м. Києві, який не доводить вини особи до якої позивається страхова компанія з приводу відшкодування шкоди, заподіяної страхувальнику, а інших доказів, які вказували б на причетність відповідача до заподіяння такої шкоди, матеріали справи не містять. Апеляційна інстанція погодилась з висновками суду першої інстанції.

Нажаль, з тексту постанови неможливо усвідомити, що мали на увазі автори листа Дарницького районного управління ГУ МВС у м. Києві, коли писали про відсутність інших доказів, які вказували б на причетність відповідача до заподіяння шкоди страхувальнику. І чи відповідає це дійсності. Бо ще до вирішення питання про вину, варто було б встановити особу, яка заподіяла шкоду або, як написано в листі «причетна» до заподіяння шкоди. І доводити це, виходячи з вимог Цивільного процесуального кодексу, повинен позивач.

Але все це стосується конкретної справи. Сподіваємося, що Верховний Суд мав рацію, коли зосередився на питанні про вину даючи нам нагоду ще раз звернути увагу на відповідні положення чинного законодавства.

Отже, стаття 1166 Цивільного кодексу України.

«Стаття 1166. Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду

1. Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

2. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

3. Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили, відшкодовується у випадках, встановлених законом.

4. Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, встановлених цим Кодексом та іншим законом.»

Бачимо, що слова «презумпція» в тексті статті нема. Законодавство України не містить визначення цього поняття. Термін зустрічається здебільшого в кримінальному праві. Але, там мова йде про «презумпцію невинуватості» (стаття 17 Кримінального процесуального кодексу України).

Таким чином, називати як заманеться, будь що в матеріальному законі, та ще й невідомо з яких підстав і робити з цього висновки щодо застосування процесуальних норм, як мінімум, некоректно.

Що стосується частин 1 і 2 ст. 1166, то роз’яснення їх положень можливе лише виходячи з того, що там написано, а саме: шкода відшкодовується особою, яка її завдала. Саме це й має довести той, хто позивається до такої особи. Тому, що згідно зі ст.77 ЦПК України: «Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.». Про вину, як бачимо, мова не йде. У цивільному провадженні вина не встановлюється.

Щодо частини 2 ст. 1166 ЦК, то якщо виходити з того, що вина це суб’єктивне відношення людини до своїх дій чи бездіяльності і на нього впливає втрата свідомості, розуму або волі, стає зрозумілим чому законодавець включив поняття вини в зміст цієї частини.

Коли в суді буде доведено все, що зазначено в частині 1 ст. 1166, тобто саме ця особа заподіяла саме цю шкоду, законодавець, усвідомлюючи можливість обставин, в яких особа не в змозі була уникнути заподіяння шкоди, частиною 2 цієї статті запобігає ухваленню несправедливого рішення. Виходячи з цього, цілком очевидно, що слова: «...якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.» з частини 2 ст. 1166 ЦК повною мірою відповідають змісту ст.81 ЦПК, а саме: «Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень…».

Як бачимо, ні про яку «презумпцію вини заподіювача шкоди» в «деліктних зобов’язаннях» в законодавстві мова не йде.