Нещодавно потрапила мені на очі постанова Верховного Суду України №523/8165/15-ц від 7 червня цього року та ще й пара «схвальних рецензій» на неї в Інтернеті.

Прочитавши постанову, на жаль, не можу розділити інтернетівського захвату від неї. Залишаючи викладення обставин справи на совісті тих, хто писав цю постанову, мені здається більш важливим зосередитися на правовому питанні, яке «вирішив» Верховний Суд.

Суть питання полягає в тому, чи можна вважати особу, яка померла одночасно з іншою особою, такою, якої не було в живих на день смерті іншої особи. Верховний Суд вважає, що можна.

Виникає питання навіщо це. А ось навіщо.

Обставини справи не такі заплутані, як можна подумати читаючи їх викладення у постанові.

В 1995 році в автокатастрофі загинули дід та матір позивача, якому на той час було 7 років. Діду належала ½ будинку, що й є спадком та предметом спору. Дядько позивача в 1995 році прийняв спадщину в повному обсязі.

У травні 2015 року той хлопчик, тепер вже доросла людина і позивач, звернувся до суду з позовом до свого дядька. Предмет позову - визнання позивача таким, що прийняв спадщину, визнання свідоцтва про право на спадщину частково недійсним та визнання за позивачем права власності на 1/2 частину будинку в порядку спадкування за законом.

Рішенням Суворівського районного суду м. Одеси від 22 грудня 2015 року у задоволенні позову було відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 1 березня 2016 року рішення Суворівського районного суду м. Одеси від 22 грудня 2015 року було скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних i кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року касаційну скаргу дядька задоволено, рішення суду апеляційної інстанції скасовано, рішення суду першої інстанції залишено в силі.

Постановою Верховного Суду від 7 червня 2017 року ухвалу Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних i кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року скасовано, рішення Апеляційного суду Одеської області від 1 березня 2016 року залишено в силі.

Правові позиції судів у цій справі наступні.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що, коли протягом однієї доби померли особи, які могли б спадкувати одна після одної, спадщина відкривається одночасно й окремо щодо кожної з них. Тобто особи, які померли в один день, а в цій справі – одночасно при ДТП, вважаються такими, що померли одночасно, а тому не залучаються до спадкування після смерті один одного. Оскільки дід та мати позивача померли в один день, то до позивача не могло перейти і право на прийняття спадщини після діда (у порядку представлення).

Верховний Суд вважає наступне.

«Якби особа, яку представляють, була живою на час відкриття спадщини, то вона і була б спадкоємцем за законом, у даному ж випадку на її місце заступив спадкоємець за правом представлення, обсяг прав якого у праві представлення не залежить від фактичних прав особи, яка померла на час відкриття спадщини.

Отже, під спадкуванням за правом представлення розуміють особливий порядок закликання до спадкування спадкоємців за законом, коли одна особа у випадку смерті іншої особи, яка є спадкоємцем за законом, до відкриття спадщини ніби заступає на її місце і набуває право спадкування тієї частки у спадковому майні, яку отримав би померлий спадкоємець, якби він був живий на момент відкриття спадщини.

За викладених обставин у справі, яка переглядається ВСУ, суди першої та касаційної інстанцій неправильно застосували наведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до ст.3604 ЦПК є підставою для скасування рішення суду касаційної інстанції, ухваленого у цій справі.

Натомість суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що право на спадщину виникло в позивача не у зв’язку з тим, що право на спадкове майно перейшло до його матері, а тому, що її немає серед живих на час відкриття спадщини після смерті діда позивача, тобто відповідно до правил ч.2 ст.529 ЦК УРСР.»

Все було б добре, якби це спиралось на норму закону або було б аналогією. До речі, Постанова вводить поняття «коморієнти» але, даруйте, законодавство України не знає такого поняття.

Очевидним є той факт, що у цій справі ми потрапляємо на прогалину в законі (на сьогодні це ст. 1266 Цивільного кодексу). Закон дає відповідь, як бути, коли спадкоємець помирає до відкриття спадщини або, не встигнувши прийняти спадщину, після відкриття спадщини. А як бути, коли спадкоємець та спадкодавець помирають в один день, закон відповіді не дає.

Таким чином, Верховний Суд виніс постанову виходячи не з відповідних норм закону, а спираючись на власні міркування розтлумачив норму закону, яка на його думку більш за інші підходить до цих правовідносин.

З цим можна було б погодитись, якби закон давав Верховному Суду право в певних випадках тлумачити правові норми. Але ні Конституція України, ні закон «Про судоустрій і статус суддів», ні будь-яке інше законодавство України Верховному Суду такого права не дає.